Він тричі тікав із ГУЛАГу. А коли радянська система зрозуміла, що табори його не зламають, спеціально повернула давно скасований кодекс — лише для того, щоб засудити українського підпільника до смерті.
Антон Олійник (1926–1967), відомий під псевдо «Мрія» та «Індус», народився на хуторі поблизу села Друхів на Рівненщині. У 17 років долучився до ОУН: був зв’язковим, очолював юнацьку мережу, працював у районному проводі та пройшов підстаршинську школу УПА.
30 червня 1947 року Антона захопила замаскована агентурно-бойова група МГБ. Військовий трибунал присудив йому 25 років таборів і ще 5 років позбавлення прав.
Та залишатися за колючим дротом він не збирався.
У вересні 1948 року Антон здійснив першу втечу з Волголагу, сховавшись разом із товаришем у вагонетці під шаром торфу. Їх вистежили за кілька днів.
У серпні 1954-го він утік удруге. Разом із Григорієм Лисюком в’язні прокопали тунель завдовжки 19,5 метра. Після втечі Антон сам пройшов непрохідною тайгою понад 370 кілометрів, перетнув Уральський хребет і через 28 днів дістався рідної Рівненщини. Мати не одразу впізнала виснаженого сина.
Але й після повернення він не відмовився від боротьби. Антон намагався відновити зв’язки з підпіллям, розшукував колишніх побратимів і знову поширював антирадянські листівки. Для нього втеча була не лише способом урятуватися — це була можливість повернутися до боротьби за незалежну Україну.
12 серпня 1965 року відбулася третя втеча — з мордовського «Дубравлагу». Разом із Романом Семенюком він пірнув у річку Явас, під водою перерубав загороджувальний дріт і виплив на протилежному березі просто під носом в охорони.
Із саморобним компасом, картою, ножем, двома банками згущеного молока, шматком сала та 55 рублями втікачі подолали майже 600 кілометрів і дісталися Харкова, а згодом — Дніпропетровська та Рівненщини. На волі вони знову поширювали антирадянські листівки й облаштували криївку.
Лише через 3 місяці, 14 листопада 1965 року, КДБ вийшов на їхній слід через зраду людини, якій утікачі довірилися.
Щоб винести Антонові найсуворіший вирок, Президія Верховної Ради СРСР як «виняток» дозволила застосувати до нього Кримінальний кодекс 1927 року, який уже давно не діяв. Згодом цей незаконний механізм використовували й проти інших колишніх учасників УПА. Антон Олійник став першим, на кому його випробували.
6 лютого 1967 року вирок виконали в Києві. Йому був 41 рік. Місце поховання досі невідоме.
Лише у 2025 році Національна комісія з реабілітації офіційно визнала Антона Олійника жертвою радянських репресій. Його добре ім’я було повернуте Україні майже через 6 десятиліть після смерті.
Радянська система тричі повертала його за колючий дріт, а потім переступила навіть через власні закони, щоб остаточно з ним розправитися. Та після 18 років таборів, трьох утеч і смертного вироку Антон Олійник так і не визнав головного права імперії — вирішувати, ким має бути українець і за яку державу йому жити.
